***

Чому так небо похилилось низько, Що не витримують і велети-дуби? Неначе роздивитись хоче зблизька Печалі й біди сірої доби. Розмило літо фарби по мольберту Великих площ і вуличок малих. Блукає дощ без парасольки вперто. І невідомо, спиниться коли. А літу, певне, знову осінь сниться. Це -- неминуче, літо, а проте Спіймай перо чарівної жар-птиці І намалюй на згадку свій портрет, Де будуть очі, мов озера -- сині, І посмішка, немов троянди цвіт. Твоя краса -- невинна, лебедина -- Не вперше зачарує білий світ. І вже не уде нео придивлятись В обличчя сірих і печальних днів... А з рамки буде літо посміхатись В ранкових барвах теплих кольорів.